Перейти до основного вмісту

Казки Василя Сухомлинського



Правила для читача
  • Читай вголос, не поспішай, вдумуйся у зміст прочитаного.
  • Зверни увагу на те, як ведуть себе герої казки, вчись у них хорошому.
  • Коли закриваєш книгу, подумай, чого вона тебе навчила.

Кінь утік

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали.
Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.
«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»
— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?
— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику.
Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш... Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно. У класі запанувала тиша.
Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення. Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».
На перерві Віталик підійшов до Петрика.
— Давай коня, — сказав Віталик.
— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.

Весняний вітер

Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона.
Холодний вітер гойдав його віти, вигинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього торкнулося щось тепле і лагідне.
Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер.
- Годі спати, зашепотів весняний Вітер.
- Прокидайся, весна наближається.
- Де ж вона – весна? – запитав Клен.
- Ластівки на крилах несуть, - каже теплий Вітер. - я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями – заквітчалася квітами, красуня.
А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки. Ось про що розповідав теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки, бо йде весна – красуня.

Зайчик і Місяць

Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала.Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітер з яру повіває. Сів Зайчик під кущем, потяг лапки до Місяця, просить:
- Місяцю, любий погрій мене своїми променями, бо довго ще сонечка чекати.
Шкода стало Місяцеві Зайчика, він і говорить:
- Іди полем, полем я тобі дорогу освітлю, прямуй до великого стогу сіна.
Попрямував Зайчик до стогу сіна, зарився у стіг, виглядає, усміхається до Місяця:
- Спасибі, любий Місяцю, тепер твої промені теплі-теплі.

Скажи людині: "Доброго дня!"

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.
Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся. - Тату, куди бабуся йде?- питає син.
- Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається.
- Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!" -
Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо. -А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо. Ось і бабуся.
- Доброго дня, бабусю! - каже син. - Доброго дня, - каже батько. - Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається. І хлопчик побачив: усе довкола змінилось.
Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше їх і не чути було. На душі в хлопчика стало легко. - Чому це воно так? - питається син.
- Бо ми побажали людині доброго дня.

Щоб ти став кращим

Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.Вечоріло.Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.
- Дідусю, он хатинка! - радісно вигукнув онук. - Може, в ній переночуємо?
- Так, це хатинка для подорожніх, - сказав дідусь.
Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.
Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки. На вікні - відро з водою.
Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти. - Хто це все поставив на стіл? - питає онук. - Добрий чоловік, - мовив дідусь. - Як це так? - дивується онук. - Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався? - Щоб ти став кращим - відповів дідусь.

Як бджола стала золота

Летіла Бджола й побачила гарбузову квітку. А гарбузова квітка велика-велика. Залізла Бджола всередину та набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й летіти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандрувала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку на її крильця – й стала Бджола золота-золота. Летить Бджола до вулика, а сторож її не пускає. – Ти чужа, – каже сторож, – он яка ти жовта.
– А глянь, скільки меду я несу, – каже Бджола. – Тепер я впізнав тебе, – зрадів сторож, – ти наша. Ти золота.

Який слід повинна залишати людина на землі?

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю.
А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер. Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком.
Життя його склалось так, що він часто переїздив, ніде довго не затримувався, ні до чого не  прихилявся — ні руками, ні душею. Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там.
Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка. — Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка? — Немає у мене ні сина, ні дочки. — Може, ти дуба посадив? — Ні, не посадив я дуба... — Може, ти поле випестував? — Ні, не випестував я поля... — Так, мабуть, ти пісню склав? — Ні, й пісні я не склав.
— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід. Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Щоденні 5. Тексти для читання.

Цікаві завдання з української мови

Читаємо залюбки

Здрастуйте, дорогі гості! Морозний вітер січе в обличчя. Намело цілі кучугури   снігу — січневого снігу. Важкувато стало жити на світі пташкам, що зимують у нас. Але вони не дуже журяться. Ось, весело цвірінькаючи, хвилясто пролетіла зграйка жвавих красенів-щигликів, чижів і коноплянок. Помчали   щодуху   десь на лопухах, вільхах чи берізках поснідати   смачним насіннячком. А яке гарне деревце горобини! Ніби його прикрасили, як новорічну ялинку. Чудові, спокійні червоногруді снігурі обсипали його і ягідками ласують. До чого ж красиві пташки! Їх називають північними папугами. Це наші зимові гості. Вони прилетіли з далекої півночі, щоб тут перебути зиму. Бо там вона сувора, люта. Прилітають до нас гостювати і червоногруді, в червоненьких шапочках чечітки та коричнево-золотисті юрки. А ми в саду поставили їдальні для пташок і підгодовуємо їх. Прилітайте, дорогі гості, поласувати коноплею, просом, льняним та гарбузяним   насінням, ягодами горобини і калини! (137 слів)